Є така правда, якої ми воліємо не знати. Поки ми живі, ми не хочемо знати про смерть, поки ми боремося, ми не хочемо знати про невдачу, поки ми любимо, ми не хочемо знати про розлуку. Ми ходимо над прірвою по тонкому скляному мосту, що в будь-який момент може провалитися у нас під ногами, – та все ж, ми не хочемо про це знати.

Ось факт №1: втрати є неуникненною частиною нашого життя. Смерть близької людини – це приклад, знайомий багатьом, та насправді все наше життя супроводжують більші і менші втрати: звільнення з роботи, погіршення здоров’я, розрив стосунків… Відмова у стипендії, невдача проекту, та навіть нова зморшка під оком. Спільною для всіх цих негативних ситуацій є втрата чогось, що могло би бути, якогось можливого розвитку подій: щось, що ми могли б пережити разом саме з тією людиною; щось, чого ми могли б досягти, якби не… Цього більше не буде. Кожен такий удар долі тикає нас носом в наше реальне становище: ми не керуємо своїм життям. Є речі, на які ми можемо вплинути, але є речі, які з нами просто стаються.

Факт №2: усвідомлювати це – боляче. Численні дослідження показують, що емоційний біль обробляється тими ж ділянками мозку, що й фізичний біль – тобто для нашого організму вони однаково реальні. Не дивно, що ми стараємось уникнути як одного, так і іншого. Заглушити біль алкоголем, втекти від нього у роботу, знецінити його фразами на зразок «Все буде добре» – ось типові для нашої культури способи уникнути контакту зі стражданням.

Факт №3: людська психіка має механізми реагування на втрату. Так само, як наше тіло запускає процес заживлення рани відразу після фізичного ушкодження, наша психіка запускає процес горювання, щоб допомогти нам вижити після втрати. Ці процеси відбуваються незалежно від нашої волі, хочемо ми того чи ні, однак своїми діями ми можемо полегшувати їх або ускладнювати. Коли людина робить зусилля для того, щоб дистанціюватися від свого болю, вона часто опиняється в підвішеному стані, бо одна частина її психіки в цей момент переживає горе, друга – бореться з першою, а на те, що відбувається тут і тепер, у неї просто не залишається сили. Ви напевно знаєте людей, які настільки застигли після пережитої втрати, що стали фактично неприсутніми в своєму житті – і такий «заморожений» стан може тривати роками.

Для того, щоб зробити процес горювання легшим для себе, важливо знати, як саме він відбувається. Існує багато наукових теорій горя, але найпопулярнішою з них досі є модель, запропонована у 1969 році Елізабет Кюблер-Росс. Це швейцарсько-американська психіатр, яка присвятила життя роботі зі смертельно хворими. Результатом її досліджень стала книга-бестселер «Про смерть і вмирання», яка змусила світову медичну спільноту змінити підхід до пацієнтів, що вмирають, та ставитися з повагою до їхньої людської гідності.

У цій книзі Кюблер-Росс описала п’ять стадій переживання горя:

  1. Заперечення і шок. «Цього не може бути!».
    Кожен з нас має приблизний план, яким буде його життя найближчим часом і далі – що ми будемо їсти на вечерю, куди підемо завтра, що ми зробимо до кінця тижня і де будемо через рік… Раптова погана новина просто не вписується в нашу картину реальності, вона загрожує її знищити – не дивно, що наша психіка рятується від небезпеки, спочатку просто заперечуючи новий факт. Коли ж заперечувати реальність стає більше неможливо, наш «План А» розлітається на друзки і ми зависаємо в порожнечі. В цей період ми можемо почуватися оглушеними, дезорієнтованими, і переживати відчуття нереальності того, що відбувається.
  2. Гнів. «Як це могло статися?».
    На цій стадії ми входимо в контакт з реальністю і намагаємося знайти новому факту місце в своїй картині світу. Як це могло статися? З якої причини? Хто в цьому винен? Ми звинувачуємо лікарів, інших людей, себе, Бога і навіть ту людину, яка нас покинула. Навіть якщо нічиєї провини в цьому немає, нам просто необхідно вихлюпнути на когось свою лють через те, що в нас відібрали.
  3. Торги «А може ще можна щось зробити?»
    На цьому етапі наша психіка знову пробує відмінити реальність. Воскресла надія дає нам сили шукати виходу, чи хоча б зменшення наслідків втрати. Ми намагаємося домовитися з Богом чи з долею, щоб виторгувати для себе кращі умови в обмін на зміну способу життя. А якщо я сяду на дієту і почну пити БАДи, може моя хвороба зникне? Я буду щомісяця робити пожертви для благодійних організацій, тільки нехай це виявиться неправдою! Ці ірраціональні дії підтримує переконання, що добра поведінка мусить винагороджуватися.
  4. Депресія «Це жахливо».
    Коли жодні наші дії не змогли нічого змінити, ми нарешті приходимо в повний контакт з фактом, що трагедія відбулася. Нічого вже не зміниш. Того, що було, вже нема, і того, що могло би бути, більше не буде. Відчай і біль – все, що залишається. Для чого жити далі? Який в цьому сенс?
  5. Прийняття «Це сталося, але я впораюсь».
    Коли всі емоції відбушували, коли все, що можна було, зроблено, наступає прояснення. З новим спокоєм і мудрістю ми приймаємо факт втрати та надаємо йому певного сенсу, робимо його частиною нашої нової картини світу. Ми знаємо, як далі жити, і знаємо, для чого – навіть якщо це останні кілька днів до смерті, навіть якщо це багато років без втраченого.

Що може допомоги? Стара приказка каже: «Якщо проходиш крізь пекло, не затримуйся». Не опирайтеся природньому ходу речей. Дозвольте собі бути шокованими. Перевірте, чи погана новина правдива. Лютуйте! Вихлюпніть свою злість, щоб дати дорогу іншим почуттям. Пробуйте що-небудь змінити. Плачте. Оплакуйте втрату старих сенсів і шукайте нові.

Горе – це дуже індивідуальний процес. Як ми горюємо, залежить від багатьох факторів – особистих якостей, життєвого досвіду, наших переконань та цінності того, що ми втратили. Не кожна людина після втрати проходить всі ці стадії, і не обов’язково саме в такому порядку. Часто цей процес переживається як метання від шоку до суму, від прийняття назад до гніву і заперечення – знову і знову, багато разів.

Горювання може супроводжуватися дуже різними емоціями. У багатьох людей після втрати знижується поріг тривожності, що викликає почуття незахищеності і навіть панічні атаки. Смерть близької людини або погіршення власного здоров’я змушує нас зустрітися зі страхами щодо власної смертності та спроможності впоратися з новими проблемами. Крім злості на реальних чи уявних винуватців втрати, багато людей відчувають також провину за щось, що вони не сказали чи не зробили. А одночасно з глибоким сумом дехто може відчувати полегшення і радість за людину, яка відійшла після довгої важкої хвороби. Знайте, що все це – нормальні індивідуальні реакції на втрату.

Будьте добрими до себе – дайте собі час відгорювати. Це непросто, це важка робота, яку, однак, треба робити. Велику втрату неможливо пережити швидко, за один раз, як неможливо довго пливти під водою. Вам треба буде час від часу виринати з глибини на поверхню, щоб набратись сил і відновитися. Потурбуйтеся про своє фізичне самопочуття і здоров’я. Зверніться за емоційною підтримкою до близьких, – але тільки до тих, кому справді довіряєте. Знайте, що ви не мусите «бути сильним», щоб захистити їх – показуючи свої справжні почуття, ви більше допоможете і собі, і їм.

Факт №4: це можна пройти до кінця. Так, деякі рани ниють час від часу ще багато років після поранення, і горе втрати теж може ще довго нагадувати про себе. Однак, коли основна робота горя зроблена, людина здатна повернутися до свого життя і проживати його цілісно, будучи повністю присутньою в теперішньому моменті. Якщо ж ви відчуваєте, що пройшло вже багато часу після трагічної події, а ви ніяк не можете адаптуватися до життя в змінених обставинах, зверніться до психотерапевта за професійною допомогою.

Факт №5: позитивні події теж є неминучою частиною нашого життя. Ця світла його сторона дає нам радість, вона наділяє наше життя сенсом і дає силу жити далі. Темна ж сторона життя вчить нас мудрості і милосердя. Тільки той, хто знає розпач втрати, здатен по-справжньому цінувати своє життя і своїх близьких – просто звичайний день, нічого особливого, але ти ще можеш дихати, ще можеш діяти, ще можеш любити. І тільки той, хто не відвертає обличчя від свого горя, здатен залишатися з іншою людиною в її горі та бути для неї опорою.

Наталія Бартків

+38 (067) 340 04 99

©2019 Центр практичної психології «Ладаниця»