У пошуках себе: Що скаже мама!

«О, Боже, знову понеділок. Не хочу вставати і йти на роботу». Перша думка, що приповзла у сонну голову. Я ненавиділа понеділки, свою роботу, графік з 9.00 до 18.00, свій стиль і спосіб життя, принагідно себе і всіх людей. Працювала комерційним директором на фірмі, яка виготовляла меблі та супутні аксесуари для їх виробництва, і отримувала шалені, як тоді здавалося, гроші.

Іноді мене попускало. Знаєте коли? Як вранці заходила в переповнений автобус. У ньому щоразу ті самі люди, з перекошеними від ненависті обличчями, як у мене, їхали на свою неулюблену роботу. І напевно, як і я, звинувачували у своїй нещасливості інших – владу, батьків, дітей, чоловіка/дружину. Усіх, хто “заставляє” та “примушує” ось так щоранку “мучитися”. Тоді до мене приходила думка:
– От бачиш, всі так живуть. Інакше не буває. Заспокойся і роби як треба.
Проте все частіше я чула внутрішній голос:
– Змінюй щось! Інакше тобі капець.
– Ні, ні! Ти що? Не рипайся! Така посада! А зарплата яка хороша! Куди ти підеш? Ще якийсь голос свердлив голову, наче дрелька дірку у стіні.
Цілий рік я витрачала сили на цю внутрішню боротьбу.
Нарешті я таки наважилась. Тремтячою рукою написала заяву. До завершення мого ув’язнення залишилось два тижні. І знаєте про що я думала весь той час?
– Лиш би мама не довідалась. Вона мене затовче.
Уявіть собі — жінці 26 років, а вона боїться, що скаже мама!

Перший понеділок, коли не треба вставати на роботу. Я встаю, чухаю голову, випиваю каву і … не знаю, куди себе подіти. Знову шукаю винуватих. О, чоловік! Зараз я йому розкажу, що він не так живе…
Але довго виправляти його життя мені не вдалося. Він мене швидко зсадив зі своєї голови. Чоловік, швидко зметикував, що я його додзьобаю, а себе згризу і знайшов мені роботу в банку, кредити продавати.
-Це краще ніж нудьгувати вдома. Сказала я собі та погодилась.

Я вдячна цій роботі за те, що там пройшла свій перший тренінг «Мистецтво продаж». Після тренінгу я була в ейфорії. Мені сподобалось все: тренер, тренінг, результати після тренінгу. Мої продажі швидко зросли. Я тоді подумала: «Класно було б стати тренером!» Але через страх і ще багато тарганів у своїй голові я миттю відігнала цю думку.

Бізнесвумен

Від думки: «Класно було б стати тренером!» до звільнення з банку пройшло пів року. Все йшло по колу: робота з 9.00 до 18.00 і все, що з тим пов’язане. Я швидко досягла результатів в продажах і далі було нецікаво. Другий раз звільнятися було легко. Продовжились митарства в пошуку себе. Мою голову все частіше навідувала думка про тренерство. Але підступний голосок в голові тремтів: «Та ну! Ти тренер?! Розслабся. Ти не зможеш».
Але й сидіти на місці я теж вже не могла.
-А яким порошком ти переш? Спитала мене якось подруга.
– Яким прийдеться. Відповідаю, особливо не замислююсь над тим, що вибирати.
– Та ти що?! То ж  все хімія. Ти що не знаєш, що таке фосфати й ПАВ? Ні, відповідаю.
Подруга мене детально просвітила в шкоді  миючих засобів на здоров’я і довкілля.
Мені було 27 років і я була ще та ідейниця ідеалістка. Тому я перейнялася ідеєю врятувати світ до глибини свого єства.

Трохи дослідивши ринок я зрозуміла, що в Україні екологічні товари пропонує лише один інтернет-магазин. Це на всю Україну! То був 2007 рік. В супермаркетах на полицях еко товарів теж не було. Ми з подругою вирішуємо, що це хороша ідея для бізнесу. Не складаючи бізнес-плану, знаходимо українського виробника побутової хімії та відкриваємо еко магазин. У магазині напівпусті полиці. Договір підписаний лише з одним виробником. І дарма, що через місяць оренду платити! Очі горять ідеєю. Молоді, повні сил та віри, що все вийде. Ми, то разом, то по черзі ходили по вулицях міста та пропагандували екологічно чистий спосіб життя. Розказували про шкоду фосфатів та інших компонентів пральних порошків. Я всіх так замахала своєю пропагандою, що родичі та друзі почали цуратись мене. Це тепер я розумію, чому, а тоді, я думала, що вони не свідомі. Нищать природу і своє здоров’я. А мій святий обов’язок переконати їх прати еко порошками. І дарма, що порошок не дуже відпирає бруд. Головне — врятувати світ.

Невеличкий стартовий капітал на закупівлю товару дали наші чоловіки. Так ми проповідували свій бізнес цілий рік. Аж поки здачу не було чим давати. Звісно, що ніякого прибутку ми не мали.

Стосунки з чоловіком зруйнувалися до щенту і ми вирішили розлучилися. У мене було відчуття, що я стою над прірвою, роблю крок вперед і падаю. Страх не давав дихати на повні груди. Це потім я дізналася, що пережила панічні атаки.
Прийшлося розкручувати бізнес, а не ходити проповідувати з листівками по вулиці та приставати до людей із запитанням: «Чи ви знаєте про шкідливість побутової хімії на ваше здоров’я?» Я активно взялася за роботу, а моя подруга-компаньонка пішла в декрет. Довелось зняти рожеві окуляри та вчитися рахувати, вести бізнес.
Розширила асортимент: знайшла інших виробників. Почала брати участь у торгових виставках. І нарешті, у мене з’явився прибуток! Це були далеко не ті гроші, які я заробляла на посаді комерційного директора. Я працювала довше і більше – часто навіть у вихідні. Справи більш менш йшли, я могла сама формувати свій графік і це було для мене цінно.

І хоча, я не наважилась це все покинути та піти за покликом серця, через сильного внутрішнього критика, проте отримала в цьому досвіді важливу цінність.  Я навчилася фінансової грамотності та познайомилася з людьми, які стали для мене справжніми друзями. Вони досі залишаються в моєму житті, наша дружба з роками стає міцнішою. Це близькі по духу мені люди, які дають відчуття опори та підтримку.

Миловарка

В середині мене знову наростало незадоволення. Я відчувала, що щось не те. Знову згадувала тренінг із продаж, який проходила. Але голос в середині мене нав’язливо кричав:
– Що ти, Мар’яна?! Який з тебе тренер?!
Як ви вже зрозуміли, білченя повернулося до свого кола.
До бізнесу я відчула відразу. Що ж робити? І я знову піддалася впливу зовнішнього імпульсу, та не послухала свою інтуїцію.

В газеті «Ваш магазин» впало в око оголошення про курси масажистів. Чому б не спробувати? Масаж я люблю.
Вчилися ми пів року, тричі на тиждень. Мені подобалось все. Я з нетерпінням чекала як піду з подругами в баню і буду практикуватися на них. До моєї пристрасті вони ставились позитивніше, ніж до пристрасті рятувати світ від фосфатів, і вишиковувались в чергу на масаж.

Трохи раніше, я закінчила навчання з оздоровчої гімнастики природнього руху «Білояр» і стала сертифікованим тренером. Це оздоровча система, яка складалася з простих вправ, допомогла мені позбутися болі в спині. Я підпрацьовувала тренером в одному фітнес-центрі, щоб тримати себе в тонусі. Робота тренером допомагала мені знаходити клієнтів на масаж. Пропрацювавши місяць зрозуміла: «Я не люблю робити масаж. Люблю коли мені його роблять». А для цього не треба бути масажисткою.

Пробувала себе у миловарній справі. Там протрималась понад рік. Навіть торгову марку відкрили «Maryana Benz». Мої запашні милка ручної роботи продавалися у всіх сувенірних магазинах Львова та околицях. Найбільше в процесі миловаріння я любила шукати нові рецепти, але для потоку і продаж треба було варити одинакові рецепти. Це мене втомлювало.

Якось мене запросили провести майстер-клас з миловаріння. Пригадую, яка окрилена я йшла з майстер-класу. Я зрозуміла, що дуже люблю ділитися вміннями та знаннями. Люди дякували та говорили, що інформацію я подала легко, доступно, в ігровій формі. Завдяки позитивному зворотньому зв’язку внутрішній критик ослаб, а голос серця став сильнішим. Я зізналась собі нарешті.
– Хочу бути тренером!
Це був своєрідний сигнал в космос. Тому що далі на мою думку відбулась магія.

Щоб піднятися, треба впасти. В каналізацію.


–  Хочеш тренером в нашу команду? Так між іншим спитала Наталка. З якою я познайомилась стоячи в черзі до знахарки. Нам було про що поговорити: спільні цінності, інтереси. Час в черзі пройшов дуже швидко.

– Я тренером? Ти жартуєш? Я не вчилася ніде. В житті була лише на двох тренінгах з продаж.

– Ми навчимо. Там нема що вчитися. Є специфіка. Треніги треба готувати для людей сільської місцевості.  Тематика: органічне землеробство, і як на ньому робити власну справу.

– Так! З радістю вигукнула я. Моя душа співала. Додому я летіла окрилена.

Наталка проводила тренінги для Центрів зайнятості Львівської та Волинської областей. Далі почалось доволі цікаве і специфічне навчання. Треба було не лише вивчати як зробити тренінг, а про альтернативне вирощування рослин та тварин. Було неймовірно цікаво. Я їздила до фермерів, які працюють в напрямку органічного землеробства. Читала книги на цю тему. Навіть сама пробувала вирощувати грядки за методом органічного землеробства виблагавши в мами кусок городу.

Натхненна, повна сил і бажання передати отриманий досвід та інформацію, я приїхала в центр зайнятості одного з райцентрів Львова. Мене як наймолодшу і найменш досвічену відправили у Турківський район.

Зустрів мене повний зал апатичних, не бажаючих йти на контакт людей. Навпроти мене не очі – болота. Мої слова втопають в них без жодного шансу вижити.

Намагаючись налагодити контакт, питаю:

– Що б ви хотіли? Якщо вам не цікава тема органічного вирощування рослин, можемо говорити про сидерати. Може вас цікавить як вирощувати кролів, щоб не здихали? Розкажу вам як і де збувати.

  У відповідь чую:

– Нє, ми то всьо знаєм. Ми сюди прийшли, бо сказали, що виплат не зроблять і субсидії знімуть. В один голос горланили майже всі люди, практично у всіх центрах зайнятості, куди я приїзджала. Зрідка мені зустрічались люди з вогниками цікавості в очах. З якими виникав живий діалог. В ті моменти я почувала себе  щасливою, і розуміла моя троьх годинна поїздка в одну сторону автобусом, який розвалюється на розбитих дорогах була не даремною.

Так я працювала рік. Те що я робила складно було назвати тренінгом. Швидше семінар. Люди на відріз відмовлялися виконувати пропоновані завдання. Я навіть не знаю скільки б ще так протрималась зі своєю наполегливістю. Та один випадок вирішив усе. Одного разу після тренінгу у Ковелі, я впала у каналізацію.

Пригадую цю маленьку кімнату, куди буквально з навколишніх сіл загнали 25 людей зовсім не мотивованих щось міняти у своєму житті. Від них пахло тижневою немитістю. Вікно відкрити не дозволяли, бо дує. Вони відверто ігнорували всі мої пропозиції. Дивились на мене скляним поглядом і вимагали, щоб я їх відпустила, а вони про це нікому не скажуть, що тренінгу не було. Мої спроби переконати, що теми дуже дотичні до їхнього життя: про органічне землеробство, біопрепарати, про те що я маю контакти людей, які готові купувати органічні продукти на постійній основі їх не цікавили. По закінченню трьох годин гри в одні ворота я вийшла виснажена так сильно, що мені крутилася голова і темніло в очах. І звісно, я не побачила відкритий каналізаційний люк на тротуарі перед собою, тому з успіхом провалилася туди. Моє щастя, що каналізація була засипана сміттям. Я відбулася лише синцями та подряпинами. Добрі люди допомогли вилізти та провели на автостанцію. Попереду довга дорога додому. До Львова я приїхала близько опівночі з чітким рішенням.  

– Я хочу бути справжнім тренером, а таку аудиторію більше розважати не буду. Треба шукати навчання для тренерів. Внутрішній критик так вдарився у каналізації, що на цей раз вирішив промовчати.

Мій перший справжній тренінг

Уже наступного дня я почала шукати навчання на тренерів. Та виявилось, що у Львові немає відповідного навчання. Потрібно було їхати в Київ. Для мене це було справжньою проблемою. Вдома на рак хворіла мама, і я не могла її залишати саму. Ціни для мене були космічними. Всі гроші йшли на лікування. Я ходила в розпачі тиждень. Подруга, послухавши моє ниття каже:
– Організуй навчання у Львові. І можливо тобі вийде безкоштовно вчитись.
Я загорілась ідеєю і в цей же день сіла обдзвонювати компанії, які пропонували навчання. Одна з компаній погодилась на виїзний тренінг у Львові. Залишилось зібрати 10 людей. Фейсбуком тоді ще не користувались так інтенсивно. Я була  зареєстрована лише  Вконтактах. Підписників там у мене було мало.
Тоді я подумати не могла, що можна збирати людей на тренінг через соцмережі. Тож я обдзвонила всіх своїх знайомих і друзів та пропонувала їм пройти навчання. Я не знаю як, але групу вдалось зібрати. Я почувалась на сьомому небі від щастя. Мурахи по тілу бігали табунами туди сюди від радості. Навчання тривало трохи більше ніж пів року. І базовий курс складався з чотирьох модулів триденок.

Сертифікат про завершення курсу давали після того, як ми розробили й провели свій перший тренінг. Тоді на піку була тема жіночності. Тому, мій тренінг був на цю тему, я його назвала «Пробудження богині».
Збирала людей так само як на тренінг тренерів. І, о боги! До мене прийшло аж 12 жінок. Вони не просто прийшли, а ще й заплатили за тренінг.

Пригадую той день. Неділя, за вікном гарна тепла осінь. Я так сильно хвилююсь, що чую стукіт свого серця. Було відчуття, що воно мені зараз вискоче з грудей.
Коли я вийшла в аудиторію і глянула в очі цих прекрасних жінок, які горіли цікавістю мій страх одразу випарувася як роса на сонці. Я відчула в собі силу, якої раніше ніколи не почувала. Звідкись взялася впевненість, що я все роблю правильно. Три з половиною години пролетіли наче три хвилини. Пізніше, під час перегляду відео з цього тренінгу я бачила як пристрасно горять мої очі. Іскри вогників запалили не лише мої очі, а й душу. Я почувалась як на першому бажаному побаченні: цнотливо невинна, пристрасна і закохана.

Так почався мій роман з тренерською діяльністю. Це те, що я продовжую робити, що мене надихає. Додає відчуття потрібності, сили та снаги.
Шлях до тренерства у мене був довгим, і я б сказала, навіть тернистим. Мій внутрішній критик був настільки сильним, що я не вірила в себе. Знецінювала себе. Цей шматок мого життя допоміг усвідомити наскільки сильною в мені є критикуюча частка. Яка заважала мені жити та бути щасливою. Я перешкоджала сама собі втілювати мрії в реальність.

Проте з іншого боку, усвідомивши та попрацювавши над внутрішнім критиком із допомогою психотерапії, я можу легко розпізнавати його у своїх клієнтах, та допомагати долати їх критика. Недаремно психотерапевти кажуть: “Добрим є той психотерапевт, який сам був довго клієнтом”.
Зараз я можу сказати про себе, що мій внутрішній критик, нікуди не дівся. Він є. Але його значно менше. І в тій кількості в якій тепер в мені є критик, то швидше він мені допомагає. Він дає мені можливість критично оцінювати ситуацію, інформацію, себе. Це дає можливість вибирати те, що в пріоритеті, вчитися і не зупинятися. Але тепер я не знецінюю.

Мар’яна Бенц

+38 (067) 340 04 99

©2019 Центр практичної психології «Ладаниця»