Лінь на відсутність ресурсу
– Я дуже лінива. Безапеляційно. Просто з порога заявила ВОНА своєму психотерапевту.
-Звідки ти це про себе знаєш? Підняла свій допитливий погляд на неї психотерапевтка.
ВОНА оглянула бігло кабінет, шукаючи місце де можна присісти у новому кабінеті своєї терапевтки.
– Тут у тебе стільки стільців і крісел. ВОНА зупинила свій вибір на твердому масивному, стільці з низькою спинкою. Підійшла і граційно сіла на край стільця.
Психотерапевтка підсунула до неї велике, м’яке крісло і зручно вмостилася підібравши ноги під себе.
«Яка вона безпардонна. Сидить собі, наче вдома. А вона психотерапевтка і на роботі. Я за цей сеанс їй гроші заплачу». прослизнула думка, її пальці нервово почали постукувати по сумці, яку ВОНА вмостила собі на коліна. А вголос сказала:
– Я давно мрію покращити свій рівень англійської, а ще, колись вела блог. Мені це подобалось і моїм читачам подобалось як я пишу. Але зараз я цього не роблю. Не можу себе заставити, хоча дуже хочу. Пишу список справ на день, в яких закладаю час на писанину. Сідаю писати, а в голові дзвенить тиша. Хочу записатись на курси англійської. Приходить вечір і я згадую, що не написала викладачу, щоб домовитись про зручний час. Я можу хоча б музику англомовну слухати дорогою на роботу у машині, але й цього не роблю. Те, що я погано знаю англійську, є перешкодою в моєму кар’єрному рості. Тому мені це дійсно треба.
– Тобі зручно сидіти? Перебила її психотерапевтка.
-Так, все гаразд. ВОНА переклала ногу на ногу.
-А чим займаються твої пальці?
– Та, то я так заспокоюю себе. Вона прибрала руку під сумку.
– А що тебе непокоїть?
Тиша.
– Прислухайся до себе? Що б зараз хотіло твоє тіло. Запропонувала психотерапевтка.
Вона закрила очі. З них потекли два струмочки сліз.
– Ні, не зручно. Моє тіло хоче лягти й непорушно лежати. Але чому, чому? Я стільки всього хочу зробити? Навзрив плакала вона вже в обіймах психотерапевтки. А ще, я злюсь на тебе, що ти собі дозволяєш так сидіти. Тихо продовжила ВОНА. Бо я не дозволяю. Терплю незручності, бо хочу виглядати гарно.
– Ідемо за імпульсом твого тіла. Лягай.
ВОНА трохи зніяковівши, але в наступну хвилину поборола свою ніяковість лягла на диван. Скрутившись клубочком.
– Вкрити тебе? Ніжно спитала психотерапевтка.
– Так, будь ласка.
Вона вкрила її та ніжно почала погладжувати по спині.
А вона все плакала і плакала. Потім крізь сльози мовила. У мене немає сил. Я втомлена. Не хочу нічого.
– Аякже, і я думаю, що ти не лінива, а просто втомлена. У тебе діти, робота, чоловік, та ще й собаку тепер завела. Хто її вигулює і годує?
– Я. Все я.
– Я б теж на твоєму місці не мала часу займатись тим про що давно мріяла. Так багато обов’язків.
Покидаючи кабінет психотерапевтки у її голові зародилась думка:
– Все! На вихідних їду в гори. Сама! Без дітей і чоловіка. Всі вже дорослі. Дадуть собі раду без мене. ВОНА миттю набрала номер улюбленої садиби в Карпатах і забронювала собі номер, щоб не знайшлося 100 причин, чому ВОНА не може поїхати сама.
Немає такого почуття чи такої риси темпераменту, як лінь.
Буває, що не вистарчає ресурсу. Ресурс необмежений у доступі, АЛЕ СКІНЧЕННИЙ.
Стан, коли ми ефективні, уважні, тверезо і критично оцінюємо свої цілі та можливості, добираємо найкращі інструменти для досягнення цілей і отримуємо від цього всього задоволення, потребує ресурсу.
Щоб бути максимально ефективним, потрібно знати свій ресурс і фактори, від яких він залежить. Бо за час функціонування без ресурсу можна добряче у всьому розчаруватися. А найгірше – в собі.
PS: Героїня історії вигадана. Шаблон поведінки написаний з мене. Мною не було порушено етичний кодекс психолога про нерозголошення терапевтичної практики. Якщо ви побачили збіги з собою, це не моя відповідальність.
Благими намірами!
– Алло! Ви можете поговорити з моїм сином? Йому треба мозги вправити. Рішучим, командирським голосом заявила через телефон мені одна жінка.
– А що з ним не так?
– Лінивий. Нічого не хоче робити. Вчитися не хоче. Гниє вдома, ігри грає в телефоні.
– Скільки йому років?
– Та вже бугай. 19 виповнилось.
– А він сам хоче прийти до психолога щоб розібратись із собою?
– Та, нічого він не хоче!
Ця розмова понесла мене в думках у мій підлітковий вік. Я теж була лінива, і нічого не хотіла робити.
Іноді авторитарні батьки, вирішують за своїх дітей: що робити, як поводитись, де вчитися. Розписують життя за своїх чад, аж до пенсії. І що найважливіше, роблять це із щирими намірами, бажаючи добра. Бо вони ж «життя прожили!» і «краще знають!». Так буває, благими намірами дорогу в пекло прокладають.
Вже з роками я зрозуміла, що не лінива я була. Просто чинила опір. Бо в мене не було відповіді на питання «Навіщо я мушу це все робити?»
Бо я не хотіла досягати цілей, які не сама собі поставила; не хотіла допомагати, тому що не отримувала винагороди у вигляді похвали, а лише критику, що я зробила не так, і як я маю це виправляти. Знову ж таки «благими намірами»
І лише з роками, після довгої психотерапії мене «попустило», я перестала чинити опір, і робити на перекір. Я нарешті зрозуміла і дала собі внутрішній дозвіл не реалізовувати чужі життєві сценарії.
Отже, мораль цієї басні:
Ліні не існує, буває відсутність мети та демотивація.
PS: А якщо вас цікавить, чи взяла я в роботу цього хлопця, то звісно, що ні. Психотерапія не працює, якщо немає мотивації.
Лінь і цілі
-Я така лінива! Щоранку як чую звук будильника, який будить мене на роботу, переставляю час прокидання і знову провалююсь в сон. Іноді мені здається, що я як сурок. Спала б до обіду. А на роботі довго «розкачуюсь»: п’ю каву, часто заглядаю в соцмережі. Чому я лінуюсь робити роботу? Мене влаштовує робота, заробітна плата і соціальний статус, який вона мені дає.
-Що ти почуваєш, зараз, коли говориш про свою роботу?
– Огиду, після паузи промовила ВОНА. І знову замовкла.
Від тиші, що запанувала довкола, дзвеніло у вухах. В її мозку відбувались якісь процеси, ВОНА то хмурилась, то нервово постукувала пальцями по столу, що стояв поруч, то посміхалась і махала головою, так наче говорила комусь «ні».
– Знаєш, я вчилася в Труша. Порушила ВОНА тишу. Мені подобалось навчання, я багато малювала. Пригадую, яка була щаслива, коли вдалось поступити. Та всі довкола в моєму оточенні говорили, що це не перспективно. Родичі та знайомі часто питали: «Ким ти будеш? Художницею? І що, на тому можна заробити?»
У нашій сім’ї завжди були проблеми з грошима. Ні, не те щоб ми були дуже бідні, але багато чого дозволити ми собі не могли. То ж коли мені запропонували перспективну роботу з можливістю кар’єрного росту, і такою зарплатою, я була щаслива немов слон. Я закинула свої фарби й поринула у нову роботу та кар’єрний ріст. І дійсно маю все, про що мріяла моя родина і я, зрештою. Відпустки закордоном, машину, власне житло. Але здається, що щось важливе я таки упустила.
– Що це, таке важливе для тебе?
– Себе. Свою справжню мрію. Я повелась на оточення і повірила в те, що художники дуже бідні та не успішні люди. Я не дала собі жодного шансу, і місця в житті на втілення мрії. Маю таке відчуття, що життя проходить повз, а я за ним спостерігаю. Мене втомлює «це кіно». Напевно тому так багато сплю.
Ми не ліниві. Лінь це захисна реакція, коли ми не розуміємо своїх справжніх вищих потреб, ставимо перед собою не свої цілі, та «ковтаємо» навіяні ззовні стереотипи мислення.
PS: Історія написана з дозволу клієнтки. Процес триває.
Страх осуду та лінь
-Та хіба це життя. Я не знаю, чи то я така лінива, чи не вмію організувати свій час. Але за рік я не написала жодної картини. Жалілася вона подрузі у кав’ярні. Все тугіше замотуючись у плед, так наче хотіла сховатися від сторонніх очей. Її погляд був спрямований за вікно. Над містом згустилися грозові хмари, перші важкі краплі дощу покотилися по вікнах.
-Так наче моя душа плаче тим дощем. Ти знаєш, я навіть плакати не можу. Якась вся вицвівша як моль. Я сьогодні, коли шукала чоботи у шафі наштовхнулася на коробку із пензлями та фарбами. Коли я взяла їх до рук мені аж в грудях защемило. Якби не треба було бігти на роботу, то напевно би поплакала. Якось так закрутилася у вирі рутини, що не знаю як вигребти з того всього.
– Чого ж ти не малюєш на вихідних. Ти живеш сама і можеш знайти час. Малюй! Ти хороша художниця.
-А, відмахнулася вона. Куди я діватиму ці свої картини. То треба стільки зусиль докладати, щоб продати. А ще робота. Працювати мушу, жити ж за щось треба.
– Ну, не так вже й багато. Ми живемо в час коли світом правлять соцмережі. І це круто. Пиши про себе. Виставляй свої полотна. Доєднуйся в різні групи. І зміни аватарку. Той песик на твоїй аватарці дуже смішний. Ти ж не песик!
-О! Соцмережі, то окрема тема. Не можу я туди виставляти своє приватне життя, та життя взагалі. Не розумію цього та не підтримую.
– А що такого станеться, якщо ти заміниш того дебільного песика на своє фото і трохи почнеш писати про те, що робиш, виставляти фотографії своїх робіт? Та навіть твої друзі теперішні не знають, що ти художниця. То як замовити чи купити у тебе наявну роботу?
– На це треба повно часу. Вміння організовувати свій час і переборювати лінь, то не мій козир.
А станеться те, що її переповнює страх осуду.І напевно якби вона подалася до психолога з бажанням розібратися в собі. То вона б викрила цей свій страх, а принагідно і страх бути знеціненою, не прийнятою. І напевно, навчилася з тим справлятися. А поки що вона сьорбає своє какао у кав’ярні, плачеться подрузі про своє життя, і думає що не організована та лінива.
Страх осуду та неприйняття іншими гальмують наші дії. І ми маскуємо свій страх під лінь, думаючи, що ліниві чи не організовані. Будьте пильними. Ви не ліниві.
А я зціпила зуби, розрахувалася і стрімко вибігла з кафе намагаючись маневрувати між краплями дощу побігла до машини в надії, що може не сильно змокну. Сильно її душа плакала. Промокла до трусів. Але надія вмирає останньою.
Лінь та внутрішній конфлікт
Вона стояла перед дзеркалом і розглядала свої пишні форми.
– Яка ти товста. Подивись на себе. Менше жери. Йди в спортзал. Займися собою нарешті! На тебе через те, що ти товста ніякий чоловік увагу не звертає. Он всі подруги заміж повиходили. А ти! Так і залишишся сама. Кричав голос внутрішнього критика десь із середини.
– Усе в понеділок йду у спортзал і не їм на ніч. Сказала вона собі. І пішла. Місяць походила, а далі щось закрутилася. І знову місяць не ходить. І по колу. І так роками. Дієту тримає до першого стресу, а стрес щотижня на роботі.
– Яка я лінива! Думала вона про себе.
Історія однієї жінки.
Чому іноді, так важко схуднути? Більшість людей щиро бажають цього понад усе. І покладають на свою фігуру багато надій. Таких як: «коли я схудуну, то нарешті почну собі подобатись» або «коли я схудну, то у мене з’явиться хлопець» тощо.
У моїй психотерапевтичній практиці найчастіше зустрічаються цих два вірування. Коли я розпитую: «Був у вас період в житті, коли ви мали меншу вагу? Якщо, так чи любили ви себе більше?» Або «Задовільняли вас стосунки?» Найчастіше чую відповідь «ні».
Якщо ми чогось дуже сильно прагнемо, але не можемо цього досягнути. Швидше за все у нашій голові відбувається внутрішній конфлікт. Є якась частина нас, яка не хоче того, чого ми так сильно свідомо прагнемо. Наприклад, схуднути. Тому треба дослідити цю частку, яка чинить опір. Зрозуміти її мотиви. Те, яку свою потребу вона задовільняє у цей спосіб.
Вона пізно ввечері поверталась від подруги додому. Її серце голосно калатало, і здавалось, що от от вискочить з грудей та побіжить поперед неї від страху. Вона так швидко бігла, що одразу й не побачила як за нею прилаштувалася якась темна висока фігура.
– Ей, мала. Хочеш розважитись? Його темна рука вилізла із пітьми і вхопила її за сідницю.
– Боже, що я мамі скажу! Перша думка, яка до неї прийшла в голову. Ще мить і він накинеться на неї та зробить із нею те, чим лякала її мама, коли вона пізно поверталась від однокласниці.
– Ні, ні. Щось кричало в середині, але цей крик не міг прорватись назовіні.
З-за повороту на вулицю повернула машина і фари залили світлом темний провулок. Напевно його наляколо це світло. Він відсахнувся. А у неї в цю мить прокинулись всі внутрішні резерви і вона чим духу побігла до свого під”їзду. Тремтячими руками натисла дзвінок. Секунди здавалися вічністю. Вона весь час оглядалася назад і боялася, що він наздожене. Нарешті клацнув замок і напівсонна мама відкрила двері.
– Чого ти засиджуєшся так довго?! На вулиці ходять всякі маньяки. Нащо ти наражаєш себе на небезпеку. За своїм бобунінням вона не помітила розпатланого волосся доньки, зблідлого обличчя та тремтячих рук.
-Той, добре. Добре, що не побачила. А то б ще дужче кричала на мене. Думала вона, тихо плакала у своїй кімнаті та нервово кидала до рота мамині пиріжки, що автоматично прихопила, коли проходила повз кухню, не відчуваючи їх смаку. А коли переповнений шлунок перетягнув на себе увагу і відволік від страшних думок, вона нарешті трошки розслабилась і заснула.
Вона нікому не розповіла про цей випадок, що трапився з нею у 15 років. Пам’ять потрохи витіснила цю подію з голови. Чого там згадувати. Вдалося втекти.
Саме тоді її підсвідомість дала команду: «Всі чоловіки небезпечні!» І сформувала захист від них у вигляді пишних форм. Адже кругом в її оточенні було тверде переконання – жінки з пишними формами не подобаються чоловікам. Що ж може бути кращим щоб «захиститися від всяких там маньяків». І вже тоді точно до неї ніхто не буде чіплятися. Та вона зможе вільно гуляти нічним містом і нікого не боятися.
Так і вийшло. Ніхто не чіпляється. Але швидше не тому, що вона має пишні форми. А тому, що вона позасвідомо своєю поведінкою транслює «не підходь, а то уб’ю». Переїдання на позавсідомому рівні закріпилося як найшвидший і найдоступніший спосіб зняти стрес, заспокоїтися.
Усвідомлення внутрішнього конфлікту, та переживання тих емоцій, які утворюються при зародженні внутрішнього конфлікту стають твердим підгруням до якісних змін у житті.
Внутрішній конфлікт – це те, що людину тримає у проблемному стані. Ззовні людина ніби прагне щось змінити, багато про це говорить, але не може щось робити для цих змін. Зазвичай вони є неусвідомленими, ірраціональними. Психіка саботує, чинить опір вирішенню проблеми.
Отже, за лінню також може маскуватися внутрішній конфлікт. Будьте пильними. Розрізняйте справжні причини своєї ліні. І ви зрозумієте, що зовсім не ліниві.
Мар’яна Бенц